Лірник серед волинських селян на картині 1907 року Андроника Лазарчука…

Лірник простує крізь заметіль на іншому полотні в художньому відділі Волинського краєзнавчого музею…

І на  ґанкові «Старої мизи» в Устилузі Ігор Стравінський нотує гру лірника, а Ігор Блажков припускає, що те музикування на ганку не лишилося без сліду, але про це – на завершення…

Сучасників Ігоря Стравінського Миколу Лисенка, Лесю Українку, Філарета Колессу, Гната Хоткевича більше цікавило кобзарство. Самі кобзарі зневажали цей інструмент та його  базарних слухачів. «Тепер простолюдія якась чуднувата: не розуміє, що краще. Їм аби гук був, аби оця корова (ліра) ревла» («Киевская старина» за 1882 р. (кн. 4, стор. 165)…

На час спорудження будинку Ігоря Стравінського в Устилузі (1907) вийшли друком праці Василя Горбенка «Кобзарі і лірники» (1884), Валеріана Боржковського «Лірники» (1889), Порфирія Демуцького «Ліра та її мотиви» (1903). Щось же могло потрапити до української бібліотеки батька Ігоря Стравінського, найбільшої у Петербурзі.

Поза увагою Ігоря Стравінського не міг лишитися виступ кобзарів, лірників і троїстої музики, який організував Гнат Хоткевич під час ХІІ археологічного з’їзду у Харкові 1902 року. Остап Вересай зовсім не був «последним бандуристом», як зазначав журнал «НИВА», адже тоді зібрали народних співців Полтавщини, Чернігівщини, Харківщини. «І жоден з них не був «останнім», бо залишив удома ще десятки своїх товаришів».

Ігор Стравінський розповідав Роберту Крафту про українські ярмарки «серед океану української пшениці» у містечку Ярмолинці, а  в праці Гната Хоткевича про музичні інструменти українського народу читаємо про школу лірника Методія Колесниченка у селі Косси на Поділлі, «у якого бувало до 30 учнів одразу; на п’ятьох учнів клалося два вчителі, які вчили по черзі: тиждень працює з учнями, а тиждень ходить по сусідніх селах. Заробіток вчителів ішов видимо на користь Методія, бо потім син його їздив по дворах і забирав складене лірниками у довірених людей добро».

Від Гната Хоткевича знаємо про ліру (реля) у музичному побуті сусідніх з українцями народів, її будову з детальною номенклатурою (18 найменувань).

Упродовж минулого тисячоліття інструмент пережив різнорідні трансформації у країнах Західної Європи. 1330 року ліра була інструментом паризького товариства менестрелів. Упродовж ХVІІІ століття мистецтво лірників знову стає модним у Франції, де «видвигається цілий ряд віртуозів, як Ляроз, Жако, Батон, Шедевіль, Готтетер, видавалися підручники (Бонена й Коррета); інструментальні майстри удосконалювали цей інструмент, композитори писали дуети й сонати (Баптист), а критики хвалили інструмент (Террасон). Потім знову наступив спад, ліра потрапила до рук савоярів, а тепер то майже зовсім вивелася з ужитку в Західній Європі»…

Климентій Квітка 1912 року зазначив: «Ліра ще дожидає того дослідника, що врятує її голос від одвічного забуття...». Врешті-решт це сталося. Наш видатний фольклорист Олекса Ошуркевич (записав понад 6 тисяч українських народних пісень, майже 900 легенд та переказів, 250 казок у різних місцевостях Волині і Полісся, майже півтори тисячі прислів’їв та приказок!), досліджував прадавню європейську традицію у книзі «Лірницькі пісні з Полісся». У ній глибокі за змістом тексти пісень, репертуар лірників Івана Власюка, Степана Рибачука, Адама Шковороди. Повернуто з небуття імена Хоми Турковця з Грудок, Пилипа Демарчука з Глух, Дем’яна Банька з Воєгощі, Каленика Деркача з Краснилівки.

На думку дослідниці фольклору Волині та Полісся Олександри Кондратович, «праця Ошуркевича є безцінним джерелом для фольклористів у дослідженні постових пісень, поширених на Західному Поліссі, чимало з яких є варіантами лірницьких». У Воєгощі, звідки родом лірник Дем’ян Банько, пані Олександра записала численні його тексти, зокрема пісню «Ой зойшла зора вечоровая» (про напад турків на Почаївську лавру)…

Повоєнний період став, на думку Олекси Ошуркевича, «останньою фазою існування лірницької традиції», але мав рацію Микола Лисенко: «Лірник – тип живучий… Його сила й живучість у тому глибокому ліризмі, котрий так відповідає думному духові українця».

І не випадково на відкриття після реставрації музею-садиби Ігоря Стравінського восени 2013 року запросили до Устилугу волинського лірника Андрія Ляшука і ми слухали твір із духовних пісень почаївського циклу «Ой зойшла зоря вечоровая».

На Покрову 2020 року чекаємо Андрія Ляшука у товаристві лірників українських, польських і білоруських ‒ учасників «Ліра фесту» ‒ біля витоків «Весни священної». У цьому творі відомий етнолог Віктор Давидюк знаходить мотиви двох веснянок – волинської і поліської… А народний артист України Ігор Блажков «до теми “Стравінський та Україна”» на сторінках українського інтернет-журналу «Музика» від 25 жовтня 2019 року додає:

«Я давно знав, що в темі колискової Жар-птиці з балету Стравінського «Жар-птиця» (соло фагота) використано народну пісню з Волині. І от, я звернувся до волинського етнографа Віктора Давидюка, директора Інституту культурної антропології, доктора філологічних наук, із проханням ідентифікувати цю тему.

Виявилося, що це – волинська колискова «О-ой люлечки-люлі, налетіли журавлі». Етнограф розповів мені, що мелодію наспівувала йому в дитинстві мати.

Імовірно, Ігор Федорович записав цю пісню у лірника в 1909 році, як показує фотографія. На ній також – старший син Стравінського Федір у дворічному віці. Він сидить на руках матері композитора Ганни Кирилівни».

Малоймовірно, що лірник на картині Андроника Лазарчука, на давньому знімку у Володимир-Волинському історичному музеї і на ганкові «Старої мизи» та сама особа.

Олекса Ошуркевич записав спогади Григорія Рибачука (1907 р. н.) про школу лірника Каленика Деркача, що знаходилася у його хаті та в якій навчалося до 20 сліпців-лірників з усієї Волині. Учитель сам виготовляв інструменти, передавав їх своїм вихованцям, але після 17 вересня 1939 року родину лірника репресували.

І коли здавалося, що лірницька традиція занепала, на початку сімдесятих років минулого століття лірник знову зявляється в «Епупеї про Степана і рід, ким був прадід і дід, про речі всім милі, а також про весілля» волинського поета Костя Шишка...

 

* * *

Для  паломників у «райський куточок для творчості» Ігоря Стравінського 1 жовтня 2019 року ми підготували особливе дійство. Воно мало на меті «реставрацію» музичного побуту Устилугу початку минулого століття. На ту пору на Волині й Поліссі існувала лірницька традиція.  Але у «Діалогах» із Робертом Крафтом Ігор Стравінський розповідає про своє захоплення цимбалами. Коли і де він міг почути їх уперше?

 «Коли молоді йшли до церкви, то попереду виступали скрипаль, дуди і цимбали, а по шлюбі так само з музиками молоді поверталися додому», читаємо у спогадах Боплана. Гнат Хоткевич уточнює: «Монополь на гру на цимбалах в західних частинах України взяли на себе євреї, і образ єврея цимбалістого нерозривно пов’язаний з певними часами життя того краю».

Наживо виконує «Рапсодію для цимбал № 1» Богдана Котюка і «Мозаїку» Ігоря Якимчука запальний і сценічний Павло Тузов, студент другого курсу Волинського коледжу культури і мистецтв імені Стравінського. У його інструмента тисячолітній родовід і… десятки мільйонів виконавців у Китаї, ‒ розповідала Вікторія Геренчар, світової слави угорська цимбалістка під час шостого фестивалю «Стравінський та Україна».

У листопаді 1918 року ми бачимо Ігоря Стравінського за цимбалами на мансарді його оселі у Морж: він завершує Регтайм для одинадцяти інструментів на світанку того дня, коли був підписаний мир…

«Я створив Регтайм на цимбалах, увесь ансамбль згрупований навколо їх звучання, що нагадує піаніно у бардаку. У період між двома війнами я продовжував щодня грати на цимбалах у моїй плеєлевській студії в Парижі, хоча і не написав для них більше нічого, – хорошого виконавця знайти було важко…»

Веснянки у виконанні учениці 9 класу Ольги Ткаченко та студентки четвертого курсу Волинського коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського Діани Шевчук чудово доповнили презентацію «Поліської доми» доктора філологічних наук Віктора Давидюка.

Унікальний народознавчий проєкт, витворений власним коштом за матеріалами численних експедицій, знаний етнолог залишає у подарунок музею. Тут таки директор Інституту культурної антропології презентував своє «Зачароване Полісся», виголосив реферат «Пресвятая весна» в контексті європейського модернізму».

Минулорічний Міжнародний день музики у музеї-садибі Ігоря Стравінського в Устилузі став особливою подією у житті Устилузької міської об’єднаної територіальної громади і наш британський гість Тоні Палмер не приховував свого захоплення: «Щоразу щось цікаве…».

Вітаємо членів Устилузької ОТГ з перемогою їхнього проєкту у конкурсі «Малі міста, великі враження». Через чотири роки після завершення реставрації будинку Ігоря Стравінського в Устилузі, на кошти державного бюджету і громади стартує «Устилуг. Стравінський. Фест». Арт-об’єкт, який презентували цього дня голова громади Віктор Поліщук, директор Устилузької школи мистецтв Володимир Терещук, автори барельєфу Ігоря Стравінського на вулиці Лютеранській у Києві – виняткове надбання музею!

Бажаємо устилужанам успішного завершення проєкту на пленері 12 жовтня. У них цікавий задум ‒ показати два балети Ігоря Стравінського, які ми вже презентували лучанам до століття постановки «Весни…» у травні 1913 року. І зробити це на сцені упоперек футбольного поля, поєднавши у такий спосіб  обидві садиби ‒ Стравінських і Бєлянкіних. Але успіх залежатиме від погоди, це великий ризик ‒ дійство на пленері у цій порі…

Ми повертаємося до Луцька і у кабінеті директора філармонії Сергія Єфіменка наш британський гість Тоні Палмер видобуває ноутбук і показує фрагмент свого  документального фільму про Ігоря Стравінського: під час виконання «Весіллячка» Ігоря Стравінського у другій редакції в оркестрі звучать цимбали. В Україні цю редакцію ніколи не виконували, але наша «реставрація», гра студента  Павла Тузова, як виявилося, не лишилася «звуком без значення». Тоні Палмер  пропонує показати під час наступного фестивалю саме цю редакцію «Весіллячка», а заразом і кантату Карла Орфа «Карміна Бурана». Колись Тоні намагався реалізувати свій задум у Базелі, але перешкодили зйомки фільму про Вагнера. Тридцять років він не повертався до цього задуму…

Сергій пристає на пропозицію режисера світової слави без вагань, а я пригадую грандіозне шоу на матеріалі українського і волинського весілля у постановці Василя Вовкуна під час міжнародного фестивалю українського фольклору «Берегиня». Ось де справжня архаїка, отож нової «реставрації» нам не уникнути…

 

***

       На початку ХХ століття завершилася судноплавна історія портового Устилугу, що тривала вісім століть. Не випадково тутешня оселя  випускника Філадельфійського суднобудівного університету Григорія Білянкіна постала у вигляді корабля, а його сусід і чоловік рідної сестри його дружини Ігор Стравінський казав, що найважливішою справою художника є «ремонт старих кораблів»…

У репортажі «Від Устилугу до “Ла Скала”» 1980 року «молодіжка» віддала належне педагогам, що повернули музику до колишньої оселі композитора. У травні 1983-го з композиторами Богданом Янівським і Віктором Герасимчуком ми відвідали спотворений реконструкцією будинок, де жив і працював Ігор Стравінський і в кореспонденції «Ласкаво просимо, маестро!»  я підтримав краєзнавця Петра Заклекту: не кімната-музей, а музей-садиба композитора, ось що нам потрібно!

Після першого міжнародного (!) музичного фестивалю «Стравінський та Україна», який Богдан Самохваленко і режисер Віталій Іваницький в Устилузі занурили у стихію поліського і волинського фольклору, народилося рішення профільної комісії  Волинської обласної ради від 21.02.1996 року «Про музей-садибу Ігоря Стравінського». Управлінню культури доручили «створити робочу групу», але  до появи органу охорони культурної спадщини у структурі управління культури облдержадміністрації (листопад 2003 року) вирішувати питання про реставрацію спотвореної пам’ятки не наважувалися.

Устилуг внесли до Списку історичних населених місць України, будинок композитора ‒ до пам’яток історії національного значення, а з 2007 року почалося, рекомендоване рішенням комісії «формування заповідної зони музею». Спеціалісти інституту «Укрзахідпроєктреставрація» виготовили паспорт пам’ятки  та визначили межі охоронної зони від вулиці Стравінського до берегу Луги. Сюди потрапили  липова і кленова алеї, що їх заклали брати Ігор та Гурій Стравінські.

 На кошти обласного бюджету спеціалісти інституту розробили проєкт ремонтно-реставраційних робіт, але під час навчального року у школі мистецтв оголювати і досліджувати архітектурні деталі проєктанти не мали змоги. І зволікати не могли: Акт технічного стану констатував аварійний стан пам’ятки: стелі провисли настільки, що загрожували обвалом…

Отож, після брутальної реконструкції з добудовою наприкінці п’ятдесятих, під час реставрації 2012-2013 років під керівництвом Ігоря Новосада пам’ятка зазнала ще одного «перевтілення» на страдницькому шляху до «Старої мизи».

Устилузькій школі мистецтв ‒ музею-садибі Ігоря Стравінського відвели територію між столітніми алеями в межах охоронної зони. Одначе рішення комісії «про  надання музею-садибі статусу державного» зависло у повітрі.

Важливий крок до «створення культурно-туристичного комплексу в м. Устилузі» зроблений. Необхідно завершити благоустрій території музею-садиби композитора і  реставрацію пам’ятки місцевого значення ‒ будинку Білянкіна, що знайшов врешті-решт ефективного власника. Якщо це станеться, Устилуг отримає унікальний історичний ареал, пов’язаний з іменем Стравінського. Одначе, все це необхідно відобразити в історико-архітектурному опорному плані історичного населеного місця.

В «Абетці Устилугу» є окремі гасла про «Будинок Білянкіна» (будинок-корабель), «Стару мизу» збудовану «за планом» Ігоря Стравінського на місці садово-паркового ансамблю маєтку Любомирських, «Палац Любомирських». Як відомо, композитор перевіз у «райський куточок для творчості»  із Санкт-Петербургу свій великий концертний рояль Бехштейна. Щоліта мандрував залізницею до Ковеля, пересідав на потяг до  Володимира-Волинського, а до Устилугу (12 верст) добирався кіньми, а після 1912 року – автомобілем.

Мандрівка рояля ‒ прекрасна легенда для подієвої туристики, судноплавна багатовікова історія портового Устилугу – також. Якщо, звичайно, «локомотивом» залишиться фестиваль сучасної музики з іменем Стравінського на пленері під час туристичного сезону до дня народження композитора (17 червня).

Рішення комісії облради від 21.02.1996 року містить виклики для Устилузької ОМТГ, що була створена рішенням Волинської облради №36/6 від 14 серпня 2015 року. Чудова презентаційна «Абетка Устилуга», перемога у конкурсі «Малі міста ‒ великі враження», фестиваль «Устилуг. Стравінський фест» ‒ обнадійливі: ніщо так не об’єднує, як «перспектива нової радості».

1996 року депутати спонукали управлінців «розробити концепцію створення єдиної системи туристичних маршрутів в області». На мою думку, до концепції під умовною назвою «Діадема Волині» необхідно залучити об’єкти туристичного показу інших громад вздовж дороги Н 22 від Устилугу до Олики. Ніде в Україні немає такої концентрації мультикультурного розмаїття, а багатовіковий спадок сакральної архітектури і оборонного будівництва –пречудова основа для тематичних маршрутів.

Найближчий і найбільший об’єкт туристичного показу – комплекс пам’яток заповідника «Стародавній Володимир». Тільки на городищі «Вали», у у межах одного гектара ‒ тисяча років історії Волині від початків держави Романовичів. Наразі під поверхнею землі захований унікальний артефакт –залишки королівського палацу Казимира Великого, який знесли спадкоємці короля Данила невдовзі після його спорудження.

На жаль, ми не встигли до нього докопатися, коли відзначали на державному рівні 800-ліття утворення держави Романовичів (1999), 800-ліття від часу народження короля Данила (2001) і 750-ліття його коронації (2003). Унікальний історичний триптих завершило вшанування пам’яті засновника Держави Романовичів (королівства Русі) Романа Мстиславича (2005). Одначе того року бюджет Володимира отримав першу субвенцію з Державного бюджету на збереження пам’яток ‒ 2 млн. грн, а наступного року ще 2 млн. гривень.

Ці історичні ініціативи допомогли відновити фінансування ремонтно-реставраційних робіт. 2009 року ми внесли пам’ятки в Устилузі, Володимирі, Затурцях, Луцьку до Угоди щодо регіонального розвитку Волинської області між Кабінетом Міністрів України та обласною радою. І це спрацювало.

На початку 2013 навчального року реставровану «Стару мизу» повернули школі мистецтв з оновленою музейною експозицією. До цього стараннями міського голови Віктора Поліщука відремонтували вулиці Стравінського та Липову: обидві ведуть до будинку, де жив і працював композитор.

 Чи потрапить музей-садиба Ігоря Стравінського до Списку світової спадщини ЮНЕСКО? Наразі світової слави митці британський режисер Тоні Палмер і знаменитий швейцарський диригент Шарль Дютуа були захоплені справою рук волинян.

 

Василь ВОРОН - журналіст, художній керівник музичного фестивалю  "Стравінський та Україна".